Вільшана – крапелька на карті.
Вільшанка – стрічка голуба.
В Вільшані рідна моя хата
І доля там моя ясна.
(О.Христенко)

Дівочою стрічкою в’ється через село прадавня річка Вільшанка, несе кришталеві води до Дніпра. Спливають за синьою водою віки, та вільшані береги добре пам’ятають кожну мить історії, кожного, хто, зупинившись на хвилинку, залишився назавжди на благодатній вільшанській землі і вписав у Книгу Буття відкриту ним місцину.

І починалась та Книга безкраїми просторами, першими поселенцями з камінною зброєю в руках, загадковими візерунками трипільців, які залишили нам на згадку свої амулети, посуд і перший досвід життя.

Ніколи не залишались безлюдними береги Вільшанки: археологами відкрито поселення та кургани полян, східних слов’ян, скіфів, поховання доби раннього заліза.

За часів розквіту Київської Русі невеликий загін сміливців, які охороняли руські землі від кочових племен, обрали собі затишне і, разом з тим, зручне для військових дій місце. Так і виник острожок, що належав дочці Ярослава Мудрого Ользі, а тому і називався Ольшанин острожок. З часом острожок виріс у невеличке поселення зі своїм млином, ставочком та греблею.

З історії відомо, що 1240 року місто Корсунь сплюндрувала монголо-татарська орда, було спустошене також оборонне укріплення Ольшанин острожок. Та Ольшана відродилась: у письмових документах, датованих 1598р. вона вже згадується як місто. На картах Боплана Вільшана зазначена як велике укріплене поселення. За часів Б.Хмельницького Вільшана була сотенним містечком, підпорядкованим полковому місту Корсунь.

З 1791 року села Моринці, Шевченкове, Будище, Вільшана належали генерал-лейтенанту Василю Васильовичу Енгельгардту, дійсному таємному раднику, сенатору Російської імперії. До 1827 року поміщик жив у Петербурзі, потім переїхав до Вільшани. Тут був розміщений один із маєтків Енгельгардта. Будинок був великий, з високими східцями, обіч яких, за переказами, лежали два камінні леви. Кімнати багато убрані, з дорогоцінними прикрасами. Вільшанці згадують, що під час революційних подій Енгельгардтові вироби із золота, срібла, порцеляни та кришталю були без жалю вкинуті в криницю – пан такий був лихий до людей, що хотілося знищити навіть пам'ять про нього. Мабуть, з тієї ж причини було вщент зруйновано і панський будинок: немає знаку навіть від фундаменту.

У 1828 році Василь Васильович помирає, залишаючи села Вільшанського куща у спадок своєму синові Павлові. Саме в цей період Енгельгардтів кріпак Тарас Шевченко шукає маляра, який би навчив його малювати. Дяк із Хлипнівки, придивившись до хлопця, бачить його здібності, дає згоду на навчання. Одна біда: Тарас – кріпак, негоже тримати поміщицького хлопчика у себе без посвідки. І Шевченко чимчикує до Вільшани, де мешкає Енгельгардтів управитель Дмитренко, просити свідоцтво на проживання у хлипнівського маляра.

Дмитренко, розговорившись із хлопчиком і помітивши його меткий розум, замість того, щоб видати посвідку, призначає його кухарчуком на панській кухні. Юнак, що уявляв уже себе учнем маляра, змушений вичищати з плити попіл, носити дрова, воду, мити посуд, виконувати інші вказівки панського кухаря. Часом Тарас, не витримавши, кидав недочищені сковороди і каструлі, покидав пекарню, йшов у сад і там на деревах та кущах розвішував свою колекцію малюнків, які призбирував де тільки траплялася нагода. За такі відлучки з пекарні не раз отримував лозиною від кухаря.

Зрештою, управитель зрозумів, що Тарас не для кухні, тому, випроваджуючи його до панського двору у Вільно, рекомендував його як майбутнього „покойового маляра”. Великі пани того часу держали у себе з власних кріпаків не тільки слуг і майстрів, а навіть художників, музик, співаків і акторів. У вільшанському маєтку також був кріпацький оркестр. Та, не зважаючи на рекомендацію Дмитренка, Енгельгардт взяв Тараса за покоєвого козачка.

Часто згадує пізніше Тарас Шевченко Вільшану в своїх листах і творах. Вільшана – невід’ємна часточка України, її історія – то історія нашої Батьківщини. Тут, як і по всій Україні, просили волі козацькі душі, закипала кров від панської несправедливості: бунтували і повставали вільшанці, гайдамацькі загони наганяли страх на шляхту. „Гомоніла Україна” – писав Тарас Шевченко, вихований на гайдамацьких бувальщинах свого діда Івана. Дійсні історичні події, які сталися у Вільшані під час селянського повстання під назвою Коліївщина описує поет у поемі „Гайдамаки”.

Прокотилися по цій землі бурі повстань, революцій і воєн. Перша звістка про революцію 1905 року підняла також вільшанців, незабаром вони одні з перших ділили поміщицьку землю, потім будували школи, лікарні, Будинки культури. Організували колгосп, який був свого часу мільйонером, а зараз це одне з кращих господарств району.

Кожного дня, кожної години пишеться книга буття Вільшани, виписуються наступні рядочки і сторінки, вписуються нові істини про вічну красу і неповторність нашого краю.

У селищі, у приміщенні Будинку культури розташований музей історії села Вільшана. Кожен етап історії селища висвітлено статистичними даними, фотознімками та експонатами. На стендах - портрет славного вільшанця Максима Кривоноса: народ у своїх думах називає його Максим Ольшанський; Тараса Шевченка, шлях до світової слави якого почався саме з Вільшани; братів Кличків, коріння роду яких зросло на вільшанській землі; Йосипа Хижого - першого голови колгоспу; Валерія Кожушка – воїна-афганця, одного з перших підприємців селища. У засклених вітринах - фотографії воїнів-визволителів нашого селища та вільшанців, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Не менш цікавими є фотознімки Вільшани кінця ХІХ століття, портрети жителів Вільшани у колоритних українських строях та бравих вояків часів громадянської війни.

В музеї широко представлені предмети побуту: рублі і качалки, жлукто і бодня, макітри і копистки, миски на миснику, різьблене ярмо і батіг, перші праски і калькулятори. І ще багато різних цікавинок та історичних фактів побачать і почують ті, хто відвідає Вільшанський краєзнавчий музей.