 |
|
Анатолій Павлович був п’ятою дитиною в сім’ї Самойленків, яка жила у Моринцях Звенигородського району.
Після закінчення Моринської середньої школи почав працювати розмотувальником електродвигунів на Київському ремонтному електромеханічному заводі. 1957 року його призивають до лав Радянської Армії, таким чином Анатолій опинився аж на Камчатці. Піхотний полк, полкова школа, безсонні ночі, нескінченні заметілі, штормові попередження. В один з таких пекельних днів, коли вимушені були відсиджуватися в холодній казармі, надлишок вільного часу підказав звернутись до дивізійної газети з розповіддю про життя взводу, товаришів по зброї. Так він став позаштатним кореспондентом дивізійної газети.
Повернувшись у 1959 році до Києва, працює у „Київміськкомунбуді”, пройшовши шлях від слюсаря-сантехніка до старшого інженера НДІ будівельних конструкцій Держбуду СРСР. 1968 року закінчив Київський інженерно-будівельний інститут за фахом інженер-електромеханік.Не покидає Анатолія Павловича бажання писати, творити.
|
В 1974 році газета „Молода гвардія” публікує гуморески Самойленка, і, окрилений першим успіхом, він подає свої твори до інших видань, показує їх відомим письменникам. На творчому шляху з’являються люди, які підтримують його віру в себе і допомагають розвинутися талантові. Це поет Леонід Горлач, Віктор Іванович Кава, Микола Павлович Роман. Анатолій Павлович відточує своє вміння, займається у літературній студії, і як результат – перша віршована збірка „Моринська криниця”.
Анатолій Самойленко є автором кількох поетичних книг: „З калинового краю”, „Кобзареве поле”, „Закоханий розмай”, „Роду мого джерело”. Він пише у автобіографії: „Доземний уклін чарівному Шевченківському краю, роду мого джерела – рідним Моринцям... за цілющий трунок співучого українського слова”.
У цих книгах поет показав себе майстром українського вірша. Простота мовлення, музичність, рельєфність слова й почуття привабили до його творчості не одного композитора, а відтак з’явилися цікаві пісні. Поезії Анатолія Павловича наповнені любов’ю до малої батьківщини, до її природи, до простих сільських людей, а також небайдужість до долі України, хвилювання і надія на краще майбутнє українського народу.
|
НЕЗГАСНА КРАСА
Над Моринцями вечір домліва,
На трави пада чистою росою,
І перша зірка в небо виплива,
Спалахує чарівною красою.
За нею місяць радісно сія,
Доріжку в чистих росах прокладає.
На ній одвічна пісня солов’я,
Хвилюючись, кохання зустрічає.
Лети, кохання вірне, у світи,
Стрічай свої негаснучі світанки,
Тобі в грядущий день життя нести
Крізь сплетені надіями серпанки.
Над Моринцями вечір догоря,
На трави пада чистою росою.
І з Космосу Тарасова зоря
Стріча мене незгасною красою.
МИРУ ТОБІ, РОДЕ МІЙ!
Вереснева тиша. Синь небес.
Килимами пломеніють квіти.
А далеко й недалеко десь
Рвуться бомби, умирають діти.
А далеко й недалеко, там
Ходить смерть і домовини сіє...
В Україні всім на щастя нам
Вересень у квітах пломеніє.
Кревні! Як ніколи, бережіть
Наші тихі осені барвисті.
Бо ж нелегко упродовж століть
Ми долали відстані вогнисті.
Вереснева тиша. Синь небес.
Скільки сонця в кетягах калини!
Миру тобі, роде мій увесь,
Під високим небом України!
А ДОВКОЛА ЖИТТЯ...
Причавили літа бідну хату,
Влізла в землю по вікна. Стоїть
І блага власну старість горбату:
- Дай, скупа, ще хоч трішки пожить.
Знаю, скажеш холодним мовчанням,
Ніби в серце залізом тупим:
- Пожила, а тепер без вагання
Поступись. Дай пожить молодим.
Хай вони, молоді, нині дбають
Про сердечне тепло для людей.
Хай з безсонням колиски вихають,
Пестять ніжно маленьких дітей.
Поспішають на працю, на свять,
Що завжди не минають села.
Ні, куди вже тобі, древня хато?
Ти своє, дорога, віджила.
Та повір, моя старість примхлива,
Озирнусь... і здається мені,
Що була молода і щаслива
Лиш в тремкому короткому сні.
Дні за днями крутилась-вертілась
І незчулась, як вік промайнув.
Ніби літня хмаринка злетіла,
Час, як вітер осінній, шугнув.
А довкола життя молодіє,
Дивосвітом чарівним сія.
І душа завмирає і мліє,
Що обірветься стежка моя.
Обірветься, як нить павутини,
Обронивши у Всесвіт росу,
Залишивши, як сиріт, жоржини
Споглядати одвічну красу. |
